З тюрми йому вдалося втекти, після чого перейшов польсько-радянський кордон і опинився на радянській Україні. Тут, здобувши вищу освіту, Григорій працює інженером у Жмеринці. Тим часом поляки переслідують родину Якубовських. Батька звільняють з праці, і, щоб уникнути арешту, він два роки переховується, а потім також переходить кордон і пробивається до сина на радянську Україну та працює разом з ним. Тим часом наймолодший син Володимир закінчує Залозецьку семикласну школу. Через львівських знайомих йому вдається вступити до польської школи кадетів у Варшаві. Закінчує її зі ступенем підхорунжого, а далі вчиться у Варшавській летунській школі, по закінченні якої призначений як підпоручник-пілот до летунського полку у Львові. Польські власті примушували його змінити національність, твердячи, що прізвище "Якубовський" доводить його "польськість". Володимир категорично відмовляється від цієї пропозиції і заявляє, що він ніколи не зрадить Україну. Через рік його усунули з військової служби. Повернувшись до Залозець, він заміняє родині батька. Працює на господарці, помагає сестрам, а рівночасно включається у просвітницьку роботу при читальні "Просвіти". У вільні хвилини пише вірші і пробує свої сили в живописі. Улюбленим жанром був пейзаж. З-під його пензля виходять чудові картини лісу із загадковими стежками, лісові озерця та весняні розливи Серету. Напередодні Другої світової війни родина Якубовських зробила собі сімейну світлину і вислала рідним на радянську Україну. Світлина з гарно одягненими членами родини привернула увагу спецслужб НКВД. Якубовських-емігрантів на радянській Україні запідозрюють у шпигунській діяльності. Спочатку арештували Григорія і заслали на Біломорканал, де він пропав безвісти, а пізніше арештували і його батька Йосифа та замучили у Жмеринській тюрмі.
З 1937 року від них родина в Залізцях не мала жодної вістки. Підчас німецької окупації Володимир активно включився у вир революційної боротьби ОУН-УПА. У 1942 році був призначений у ПВК (Повітова Військова Команда) Зборівського повіту, а з1943 року — окружним військовим референтом Бережанської округи. У грудні 1943року стає шефом штабу ВО-3 "Лисоня". Особливістю дій на цій території було те, що в час створення перших відділів УПА зона опинилася в районі німецько-більшовицького фронту. Діяльність підпілля через це була обмеженою. Частина відділів, що опинилися між фронтовими арміями, були розв'язані, а головні частини відійшли на захід, у Карпати. Тільки після відходу фронту з цих теренів сюди повернулися відділи УПА і пожвавилась підпільна діяльність. Упродовж 1944 року Якубовський керує вишколом підстаршинської школи, командує куренем, будучи одночасно шефом штабу ВО-3 "Лисоня". Він провів декілька переможних боїв з німецькими та більшовицькими військами. Його курінь прославився в час бою на Залозеччині коло Чорного Лісу та біля хутора Альбанівка недалеко Нетерпинець. КГБ тероризувало його родину (матір та сестер), обіцяючи золоті гори, якщо Володимир прийде з повиною. Страхали їх вивезенням, але це нічого не дало.В 1945 році наказом УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) Якубовському присвоєно звання майора. У курені УПА "Бондаренка" станом на вересень 1944 року було три сотні: "Холодноярці" — командир
"Крук", "Буйні" — командир "Овоч" та "Рубачі" — командир "Ворон". За 5 років своєї діяльності в УПА "Бондаренко" виховав десятки старшин і підстарший та сотні повстанців. Вони знали його як відважного і овариського командира, який завжди усміхався, мав
чуйне серце і добру вдачу.
Навіть у критичних хвилинах умів підійти до кожного повстанця і зігріти їх своєю самопосвятою. 17 червня 1947 року його штаб зупинився на постій біля с. Вівся Козівського району Тернопільської області. У боївці, що охороняла його, був друг "Міша" (М. Кріль) окружний референт СБ, "Рись" (Станіслав Кикіш) надрайонний референт СБ, "Остап" (Іван Мороз) та "Ліщина" (Федір Бернатович), бойовик СБ. На цьому хуторі їх оточила рота червонопогонників, які зауюносом зрадника знали місце їх перебування. Вийшовши з криївки, хлопці прийняли нерівний бій, у якому всі загинули. Одному "Бондаренкові" вдалося вирватися з оточення, але його переслідували більшовики. Відступаючи до недалекого гайка, він вистріляв усі набої, а коли побачив, що оточений, застрелився останнім набоєм. Це сталося біля села Вівся 14.02.1950 року. Якубовського привезли до Залозець на опізнання. Родину вивезено на Сибір, звідки вони повернулися в 1956 році, і дожили до незалежності України. Одначе і при незалежній Україні їм не віддали їхнього будинку до сьогодні. Остання з цього роду, Соня — сестра "Бондаренка", померла в 2001 році. Пам'ять про великого сина України, героя Якубовського вічно житиме в серцях патріотів України, а особливо земляків із Залозеччини.
